«Я вас здивую — ми ніколи навіть не торкаємось мін», — командир групи ручного розмінування Олена Бориславська

— Коли почалося повномасштабне вторгнення, я стала шукати для себе справу, яка б дозволила брати участь в спротиві російській агресії, — розповіла «ФАКТАМ» командир групи ручного розмінування Олена Бориславська. — Скажу чесно, вступити до лав ЗСУ я не була готова. І от дізналась, що є можливість стати демінером міжнародної некомерційної організації The HАLO Trust (вона вже не одне десятиліття займається знешкодженням мін й вибухонебезпечних боєприпасів у 30 країнах світу). На рішення спробувати себе в професії демінера до певної міри вплинула одна з фотографій на сторінці в «Фейсбуці» цієї міжнародної організації: на світлині знято жінку в східному вбранні з паранджею на голові, яка займається розмінуванням. Розсудила: якщо вона змогла, то і я впораюсь. Але все ж вирішила спершу просто прийти й подивитись, як налагоджена справа. Коли переконалась, що все як слід продумано в плані безпеки, записалася на навчання.

«Вдягаємо броньовані фартухи, обличчя прикриває візор зі спеціального прозорого матеріалу»

— Раніше ви мали хоч якесь відношення до розмінування? — ставлю питання Олені Бориславській.

ВІДЕО ДНЯ

— Ні, ця справа була для мене абсолютно новою.

— Чим ви займалися до того, як стали демінером?

РЕКЛАМА

— Працювала в ІТ-сфері. Ми впроваджували інформаційні системи на промислових підприємствах та медичних закладах. Останнє перед великою війною моє місце роботи — сучасне агропідприємство з вирощування квітів, в якому також впроваджувалась інформаційна система.

Зауважу, до 2014 року наша родина жила в Донецьку. Ми тоді поїхали з міста, сподіваючись, що на місяць-два. Але не повернулися через окупацію Донецька. Зараз живемо в селі Княжичі біля Києва.

Олена Бориславська з родиною

РЕКЛАМА

— Як ваші рідні поставились до того, що ви обрали професію демінера?

— М'яко кажучи, не однозначно. Власне про те, що я подала документи й пройшла співбесіду, ніхто в моїй родині не знав. Розповіла про своє рішення рідним, коли після першого дня навчання повернулася додому. Дуже були збентежені цією новиною батьки. Чоловік намагався стримувати емоції, але було видно, що розпереживався. Скажімо так: він з повагою поставився до мого кроку, проте з насторогою. Як віднісся син? Він звик довіряти моїм вчинкам. Але все одно був збентежений. Всі мої рідні просили, щоб була максимально обережною.

Найбільше емоцій були на початку. Зараз, коли я детально розтлумачила, як проводяться роботи, які заходи безпеки вживаються, переживань менше.

— Скільки вам знадобилося часу, щоб опанувати цю професію?

РЕКЛАМА

— Курс навчання тривав 25 днів (не враховуючи вихідних). Нас навчили виконувати доволі непросту і відповідальну роботу демінера так, щоб це було максимально безпечно.

— До навчання допускають всіх охочих, чи психологи та інші фахівці дивляться, хто придатний за своїми індивідуальними якостями, а хто — ні?

— Коли я поступала на навчання, з нами (з кожним окремо) спілкувався співробітник відділу кадрів, який з’ясовував, чи усвідомлюємо, що виконуватимемо дуже відповідальну особливу роботу. Потім була співбесіда з усіма претендентами. Нам детальніше розповіли про завдання, які маємо виконувати. До речі, працівники мають змогу безкоштовно звернутися за психологічною підтримкою.

— У вашій групі всі успішно пройшли навчання чи частину відсіяли?

— Дивіться, спочатку нам викладали теорію. А коли перейшли до практичних завдань в полі, частина людей зрозуміли, що ця робота їм не підходить. Ще декільком довелося піти, бо вони не змогли успішно скласти випускні екзамени. Коли ми починали навчання, в нашій групі було 120 осіб. З них відсіялося 20. Решта стали демінерами.

З сином. Олена каже, що він звик довіряти їй, проте все одно був збентежений, коли дізнався, що мама вирішила стати демінером

— В кого краще виходить розміновувати, у чоловіків чи у жінок?

— Вправність виконання робіт залежить від людини, а не від її статі. Хіба що дівчата дещо уважніші, більш сконцентровані й врівноважені. До речі, серед них є дуже тендітні — як Дюймовочки. Але під час виконання завдань доводять, що вони сильні, витривалі — їм під силу фактично такі ж фізичні навантаження, як й чоловікам.

Важливо, що нас привчили до того, що коли лунає сигнал починати роботу, всі працюють максимально зібрано — незалежно від того, в якій мірі кожний з нас уважний та вправний у звичайному житті.

— Тобто під час роботи всі внутрішньо мобілізуються?

— Саме так — концентрація уваги на максимумі.

— Скільки триває ваш робочий день?

— Починаємо пів на дев’яту, закінчуємо о 15.40. Виходить фактично шість годин. Працюємо в такому режимі: 50 хвилин — робота, 10 хвилин перерва. І так кожну годину. Маємо також 30-хвилинну обідню перерву.

Додам, що в особливо спекотні та холодні дні робочі проміжки скорочуються до 30 хвилин, а деякі перерви збільшуються до 20 хвилин — щоб ми мали змогу відпочити, охолонути або погрітись біля багаття.

— Які маєте засоби захисту?

— Вдягаємо броньовані фартухи, щоб убезпечити тулуб. Обличчя прикриває візор (захисний екран) зі спеціального прозорого матеріалу, який має захистити від уламків. Також на нас спецодяг.

Олена в захисних обладунках

— Один військовий розповідав, що американські армійські черевики можуть вберегти ногу навіть від протипіхотної міни. Не виключено, що він трошки перебільшував. І все-таки у вас приблизно таке ж взуття?

— Маємо різновид берців, який називається «талани». Вони міцні, дещо важкуваті (на вигляд такі, що може здатися, що в них довго не походиш), проте насправді в них досить комфортно. Ноги в «таланах» добре зафіксовані. Але влітку в них занадто жарко. Тому в теплу пору року переходимо на звичайні берці (хоча і в них також жаркувато).

— Це взуття всередині посилено металевими елементами?

— Ні. Бо ми працюємо з металодетекторами, тому взуття з металевими вставками буде провокувати хибні сигнали.

«Залучаємо машини-робокати, які перемелюють перед собою все: землю, траву, гілки кущів і дерев»

— У демінерів є професійні прикмети й традиції?

— Певно, я вас розчарую — особисто в мене немає. Бо я скептично ставлюся до прикмет.

— Які якості важливі в вашій професії?

— Терпіння. Бо бувають такі операції, що непосидючим людям буде важко їх виконувати. Далі — уважність (зокрема, до деталей), самодисципліна, відповідальність. Від цього залежить безпека — твоя і колег. Та й опосередковано — й твоєї сім’ї: родині треба, щоб ти був живим і здоровим. Тож маємо виконувати кожний з етапів розмінування в точності так, як вимагають правила.

— Для демінерів діють обмеження з вживанням алкоголю?

— Цікаве питання. Почну з того, що ми працюємо вахтовим методом — по десять днів. Потім чотири вихідні. Робочі десятиденки починаються по середах. Значить, з цього дня про спиртне всі мають забути.

— Дотримання цього правила контролюється?

— Так. В будь-який робочий день перед початком зміни до нас може приїхати керівник зі спеціальним приладом — алкотестером. Я особисто знаю трьох чоловіків, які після того, як дихнули в алкотестер, без зайвих слів написали заяви про звільнення. Адже табу на вживання спиртного в робочі дні в нашій професії — життєво необхідно.

— Яке в вашій групі співвідношення чоловіків і жінок?

— Чула, що взагалі, за статистикою, жінок приблизно 30 відсотків. Але в нашій та інших відомих мені групах — більше. В нашій — вісім осіб (це разом зі мною). Половина з них чоловіки, половина — жінки. Але є й такі групи, де хлопців так мало, що вони ледь не на вагу золота (посміхається). Важливо, що в кожну групу входять парамедики (їх має бути не менше двох).

— Ви задоволені своєю зарплатою?

— Я ще не бачила людини, яка б не хотіла заробляти більше, ніж вона отримує. Не буду називати конкретної цифри, але вважаю, що у нас дуже достойна заробітна плата. Проте люди, які живуть в орендованих квартирах, кажуть, що треба більше.

— Під час розмінування траплялись випадки, коли ваше життя висіло на волосинці?

— Ні, в моїй практиці такого, на щастя, не було. Якщо ти дотримуєшся регламенту, то в небезпечній для життя і здоров’я ситуації ти не опинишся. Адже кожен наш крок і послідовність дій ґрунтується на багаторічному досвіді роботи з мінами та вибухонебезпечними боєприпасами. Важливо, що ще під час навчання наші дії доводяться до автоматизму.

— Зрозуміло. Один сапер, який займається розмінуванням на звільнених територіях, розповідав мені, що російські мінери лишають по собі хитромудрі пастки (наприклад, кладуть міну під міну) спеціально, щоб вбити наших саперів. Ви зіштовхувалися з такими пастками?

— Справді, ворог залишив по собі мініпастки та так звані міни-сюрпризи.

— Що значить «сюрпризи»?

— Це коли міна має вигляд звичайної цивільної речі — запальнички, дитячої іграшки, авторучки тощо.

— Як ви від них бережетесь?

— Бережемося, зокрема, завдяки грамотній організації роботи. Перед нами ділянку або об’єкт досліджує група технічного обстеження. Тож, коли ми туди заходимо, вже знаємо, які загрози нас там очікують.

Якщо ж демінер натрапляє на підозрілий предмет (наприклад, на пакет молока серед лісу), він викликає керівника групи, роботи будуть зупинені, допоки не впевнимось в безпеці.

Важливо пояснити, що більшість моїх колег — саме демінери (як і я), а не сапери. Наше (демінерів) завдання — знайти та позначити вибухонебезпечні предмети. Тобто ми навіть не торкаємося мін.

— А хто ж їх знешкоджує?

— У нас є спеціальний департамент зі знищення. Його співробітників можна називати справжніми саперами. Курс їхнього навчання набагато більший. Пошуком вони не займаються. Їх чисельність в організації значно менша, ніж інших.

— Використовуєте роботів?

— Так, зараз все ширше залучаємо спеціальні машини-робокати, які в процесі просування по ділянці, перемелюють перед собою все: землю, траву, гілки кущів і навіть дерев. Ця техніка застосовується, зокрема, для знешкодження розтяжок: якщо є розтяжка була, робокат її розсікає.

Коли три роки тому я починала працювати демінером, робокатів було ще мало. Тож ми проходили ділянки, на яких була небезпека натрапити на розтяжки, дуже повільно — фактично сантиметр за сантиметром. Зараз, маючи ці машини, виконуємо завдання значно швидше.

Машина-робокат в процесі просування по ділянці перемелює перед собою все: землю, траву, гілки кущів і навіть дерев

— Скільки часу, на вашу думку, може тривати розмінування Київської області?

— Непросте питання. В попередні роки всі вважали, що на це триватиме кілька десятків років. Можливо, ці прогнози й справдяться. Але є надія, що все ж вдасться впоратись значно швидше. Адже з’являється все новіша техніка, новіші та більш досконалі методи, які прискорюють роботу. Хай там як, дуже швидко впоратись з розмінування таких великих територій не вдасться.

Читайте також історію київської лікарки Ірини Власенко, на рахунку якої 50 виїздів на прифронтові території, щоб надати медичну допомогу бійцям і місцевим мешканцям.

Фото надані Оленою Бориславською

Источник