«Завдяки ГУР я вирвалася з окупованої Горлівки»: вчителька Наталя Шило, яку загарбники звинуватили в «шпигунстві»

Перевести сайт на Украинский

Зусиллями ГУР України півтора місяці тому вчительку фізики та математики Наталю Шило, яку в так званій днр звинуватили в «шпигунстві», вдалося таємно евакуювати на територію, підконтрольну українській владі. До того окупанти 22 місяці утримували пані Наталю в місцях позбавлення волі в Донецьку, а потім відправили під домашній арешт в її рідну Горлівку. Під домашнім арештом вчителька перебувала 23 місяці. Весь цей час продуктами, грошима, добрим словом жінку підтримували небайдужі горлівчани.

«Хто не пережив катування позбавленням сну, до кінця не зрозуміє, як це важко»

— Мене заарештувало мгб (мінистерство госбєзопасности) псевдореспубліки ще до великої війни — в липні 2021року — на прикордонному пункті пропуску «Успенка», коли я намагалась заїхати на окуповану частину Донецької області через територію росії, — розповіла «ФАКТАМ» Наталя Шило. — Як я згодом дізналася, офіційно мене арештовували за те, що я начебто влаштувала скандал в автобусі через каву. Насправді причина була інша — мені заявили, що я в розшуку за звинуваченням в «шпигунстві» (а це означало, що мені загрожує позбавлення волі на строк до 20 років або смертна кара).

ВІДЕО ДНЯ

З пункту пропуску мене привезли в Донецьк в будівлю, на віконних гратах якої ще знаходились герби України. Певно, до окупації там розміщувався банк. А потім туди заїхало так зване мгб.

— Напередодні лиха, яке впало на вас тоді, підозрювали, що вам загрожує небезпека?

— Ні. Коли мене арештували, я була не тільки приголомшена, але й дуже здивована, бо й гадки не мала, що таке може статися.

— Оперативники так званого мгб пояснили, які ваші дії вони вважають шпигунськими?

РЕКЛАМА

— Доказів моєї «шпигунської» діяльності вони не мали. Але їм було відомо, що я вела чесний об’єктивний блог у Твіттері (нині мережа Х — Авт.) — фіксувала історію війни в Горлівці. Тобто, розповідала, як війна відбивається на життя в моєму рідному місті. Ця моя діяльність навряд чи подобалась так званим владі і спецслужбам колаборантів.

— Ви підписували блог у Твіттері своїм справжнім ім’ям чи писали під псевдонімом?

— Ясна річ, що під ніком — «СхідГорлівка». Проте мгб все одно вирахувало мене. Я мала шість тисяч підписників.

Тут слід сказати, що ще в 2014 році незабаром після окупації Горлівки я виїхала на вільну частину України — спочатку в Харків, потім перебралася в Київ, бо в столиці живе моя донька. Виходила в обох цих містах у вишиванці на патріотичні акції. Працювала в школі. По результатам конкурсу увійшла в п’ятірку кращих вчителів фізики Харківської області.

Наталя на мітингу в Києві

РЕКЛАМА

Оскільки в Горлівці маю квартиру, то періодично їздила туди — через пункт пропуску «Майорськ» у Донецькій області. Такі поїздки стали для мене за багато років фактично рутинною справою. Але влітку 2021-го цей пункт пропуску було закрито через ковід .Тож я поїхала в Горлівку через територію росії. Тому й опинилась на пункті пропуску «Успенка». Там зовсім несподівано мене й арештували.

Оперативники так званого мгб заявили, що я навідуюсь в Горлівку за завданням українських спецслужб з розвідувальною метою. Але, повторюю, доказів вони не мали. Тож просто шляхом грубезного тиску намагалися змусити мене підписати зізнання в шпигунстві.

— Ви його підписали?

— Ні, не підписала.

— Вас били?

— Ні. Причин дві: мій не надто молодий вік і, скажімо так, неідеальний стан здоров’я. Ще на пункті пропуску під час арешту я так розхвилювалася, що стався гіпертонічний криз. Я не могла самостійно йти. Прикордонникам довелося викликати «швидку». Лікарі зробили мені уколи. Забігаючи вперед скажу, що в подальшому оперативникам мгб, які вели мою справу, доводилося приносити мені ліки.

Знаєте, у чоловіка мого віку вони, певно, могли б кулаками вибивати зізнання. А от підняти руку на жінку, яка їм в матері годиться, психологічно набагато складніше. Як би там не було, але фізичне насилля до мене не застосовували. Але ж, окрім ударів, існує чимало інших способів катування. І оперативники не вагаючись їх використовували.

— Про які конкретно катування йде мова?

— Найважче з них — позбавлення сну. Коли я спробувала прилягти на підлогу (ліжка не було) в кімнаті в будівлі мгб, в яку мене кинули після арешту, зайшла охорона і потягла на допит — щоб й не думала спати. Так тривало дві ночі поспіль. Врахуйте, що й ніч напередодні арешту я майже не спала, бо була в дорозі. А тут ще й в неволі не давали хоч би трохи відпочити. Хто не пережив катування позбавленням сну, до кінця не зрозуміє, як це важко.

Додайте до цього те, що мої руки були сковані кайданками. Йти я мала зігнувшись в три погибелі.

Розповім, що було під час допитів. В кімнатку, в якій вони проводились, вривався незнайомий оперативник (тобто не один з тих, які вели мою справу) і починалася психологічна екзекуція. Він матюкався на мене, викрикував усілякі пакості, погрожував натягти на голову протигаз, волав: «У вас над нашими людьми издеваются, так сделаем то же самое с тобой!»

— А, так би мовити, «ваші» опери поводилися ввічливіше?

— Вони також усіляко погрожували, проте я змусила їх звертатися до мене на «ви». Правда, попервах вони спробували мені тикати. Але я їх одразу осадила — спитала: «Разве мы с вами перешли на „ты“!?» І це допомогло.

«Слідчий намагався налякати мене: «Ваша дочь уже едет в Донецк»

— В камері мгб вас годували, виводили на прогулянки?

— Ані прогулянок, ані їжі там для мене не було. Проте давали воду й ліки. В мене забрали телефон, тож я не знала навіть, котра година.

У мгб мене тримали десь дві доби. Потім перевели в ізолятор тимчасового утримання, в якому тримають людей, засуджених на малі (15 діб) строки ув’язнення. Рушника, зубної щітки, мила, склянки мені там не видали. Теплої води не було. Жодного разу не повели в баню.

Одного разу серед ночі мені стало дуже зле. Сусідки стали кликати допомогу. В камеру вскочила злюща фельдшер з вигуками: «Что вы ее жалеете! Она же укропка, шпионка!» Мені кричала: «Что ты прикидываешся?!» Ліків вона мені так і не принесла.

— Чим вас годували?

— Якась жахлива каша або картопля з цибулею. Плюс чай без цукру. Зазвичай, їжа була холодна. Посуд — брудним. На прогулянки не виводили.
В ізоляторі тимчасового утримання я була десь місяць. Звідти перевели в капітальну тюрму — слідчий ізолятор (СІЗО) N 5 Донецька.

Наталя каже, що чимало її земляків пітримують Україну

— Вас тримали в одиночній камері?

— Одиночних там немає. До речі, адміністрація не допускає, щоб ув’язнений або ув’язнена лишалися в камері самі — аби запобігти випадкам самогубства.

— Хто були вашими сусідками? Можливо, адміністрація СІЗО навмисне підсаджувала до вас агресивних бандиток?

— Протягом багатьох місяців мого перебування в СІЗО довелося сидіти в камера разом з приблизно зі ста ув’язненими жінками. Спочатку серед них були і кримінальні, і політичні. Але згодом політичних (я, ясна річ, одна з них) стали тримати окремо від решти. Значна частина дівчат, які сиділи разом зі мною по політичним статтям, пройшли жахи сумнозвісної донецької тюрми «Ізоляція» — там над ними дуже жорстоко знущалися. А у самому СІЗО, наскільки мені відомо, не катували.

— Колишні військовополонені розповідали, що в тюрмах їх змушували по 16 годин (від підйому до відбою) стояти — посидіти або полежати категорично забороняється? У вас був такий же режим?

— Ні. Але в цьому СІЗО на першому і третьому поверхах тримали українських полонених. Ми знали (в тюрмі важко що-небудь приховати) — цих хлопцям забороняють вдень сідати та лежати. Над ними усіляко знущаються наглядачі: б’ють, змушують співати гімн росії та інші московицькі пісні, декламувати римівки, тощо.

— Вам дали адвоката?

— Так. Але вона прямо сказала, що захищати мене не стане. Але має бути адвокат, і раз її призначили, то вона формально буде числитись моєї захисницею. Добре, що через певний час моїй доньці вдалося знайти можливість дистанційно з Києва найняти за чималі гроші адвоката, який належним чином виконував свою роботу.

— Вашим родичам зразу повідомили, що вас арештували?

— Ні. На звернення (дистанційні) моєї доньки в денеерівську поліцію відповідь була — «никаких сведений о вашей матери нет». Теж саме казали моїй мамі і, на жаль, вже покійній подрузі. І лише десь через місяць слідчий сам зателефонував моїй доньці, і сказав де я і через що.

До речі, слідчий намагався налякати мене: «Ваша дочь уже едет в Донецк». Я розуміла, що він бреше — донька знає, що якщо приїде, її арештують і шантажуватимуть мене розправою з нею. Тож вона в Донецьк не поїхала.

— Як сталося, що вас перевели на тримання під домашнім арештом?

— Через певний час після того, як росія офіційно загарбала окуповану частину Донецької області, до нас в СІЗО з перевіркою приїхав російський генерал. Так сталося, що він зайшов в нашу камеру, спитав, чому нас так багато. Також цікавився, за що кожна з нас ув’язнена. Цей візитер наштовхнув мене на думку: за законами рф, якщо два місяця стосовно підозрюваної особи не проводилися слідчі дії, то її треба відпустити. Тобто строк досудового затримання не має перевищувати двох місяців. А раз так, то я маю вийти на волю. Розповіла про це адвокату. Як раз тоді мене повезли в суд — щоб продовжили термін ув’язнення. Суддя заявив слідчому, або відновлюйте слідчі дії, або відпускайте. Слідчий поцікавився, чи я маю де жити? Відповіла, що в мене квартира в Горлівці. Так і було ухвалено рішення про подальше тримання мене під домашнім арештом з забороною користуватись інтернетом. При цьому кримінальну справу проти мене тоді не закрили.

— На вас наділи електронний браслет?

— На щастя, ні. Але я мала періодично телефонувати слідчому — звітувати, де я. Час від часу він дзвонив, що перевірити моє місцезнаходження.

— Ви мали на що жити?

— Я вирощувала овочі на городі (мені не заборонялося виходити з дому — головне не виїздити за межі так званої днр). До того ж час від часу допомагала старшим за мене жінкам виконувати різні роботи, тож вони мені трошки платили. Донька знаходила можливості передавати мені з Києва гроші. Допомагала моя мама. Далі — продуктами і іноді грошима підтримували небайдужі люди. Багато хто мені співчував, тож намагалися за можливості допомогти. Серед горлівчан чимало людей, які підтримують Україну.

— Розкажете, як Головне управління розвідки України витягло вас з окупованої території?

— Жодних подробиць про це розголошувати поки що не варто. Сподіваюсь, таким чином ГУР врятує ще когось.

Скажу лише те, що, коли врешті окупанти закрили проти мене кримінальну справу, я спробувала виїхати на підконтрольну Україні територію. Але мене затримали і повернули назад в Горлівку. Слідчий сказав, щоб більше такого (спроб втекти з днр) не робила, бо враз знайде, за що мене знову ув’язнити. Отака виникла погана ситуація. Але вихід знайшовся. В Києві донька звернулася по допомогу до компетентних українських органів і ГУР придумав, я переправити мене на вільну частину України. Дуже вдячна всім, хто розробив і провів цю операцію.

— На вас дуже красива вишиванка. Купили її після того, як вирвалися з окупації?

— Так. Коли я опинилась на вільній території України, заїхала до двоюрідної сестри. Вона сказала: «Не завадило б купити тобі вишиванку». Тож ми пішли в магазин. Дівчата, коли дізналися, що я тільки-но з полону, зробили мені вагому знижку. Дякую їм за це. Ця вишиванка з Івано-Франківщини.

— Держава надала вам матеріальну підтримку?

— Передусім мене підтримали (з поселенням, лікуванням) громадські організації, зокрема, ГО «Нумо, сестри!». Держава зараз пропонує путівку в центр реабілітації. Надалі я сама буду заробляти собі на життя — в наступному навчальному році сподіваюсь працюватиму вчителькою в ліцеї номер 120 в Києві.

Раніше «ФАКТИ» писали про те, чому морпіх у російській неволі перестав використовувати нецензурну лексику.

Фото надані Наталією Шило

Источник

Сео продвижение Одесса